Раді повідомити про те, що хлопці знайшли час і описали свою літню подорож на велосипедах і готові поділитися враженнями про свою поїздку з іншими нашими читачами і за одне взяти участь у конкурсі та поборотися за призи.
Отже,перше оповідання, перший учасник і перший претендент:
Олексій Мухін, випускник КПІ, працівник компанії “Ernst & Young”
8+1 порада, як провести літо
або
Велотур 2012 – як це було.
Частина 1. Зустріч.
Вона прийшла до мене холодним зимовим ранком, не церемонячись і без стуку прямо в голову. Спочатку вона здалася мені дивною і навіть шизонутой, але чомусь моя свідомість і серце не хотіли відторгати цей нахабний візит. Це була вона, ідея. Мені неодмінно захотілося познайомити її з іншою людиною. Ця людина побачила її точно такою ж, як і я – дивною і шизонутой, але так само негайно відкрився їй. Незабаром ця людина стала моїм другом. Це був Шпиль. Через якийсь короткий проміжок часу, засліплені її недосяжністю, ми вже сиділи і складали маршрут нашої подорожі в невідомість. Ось так рік тому з’явився Велотур 2011 року, цього літа ми просто продовжили розпочате.
Порада дня: тримайте свій розум і серце відкритими – хто знає, які гості можуть до вас навідатися.
Часть 2. Про підготовку.
Велотур – це перевірка на міцність. Ви перевіряєте себе з ніг до голови в прямому і переносному сенсах. Скільки ти подолаєш, коли не витримаєшь, скільки в тебе терпіння і старання, скільки поту готовий пролити, чи вмієш рухатися в зграї і чи виживеш поодинці – на такі питання можна знайти відповіді в походах. Так, звичайно, поки це не мега-випробування, на які насмілюються екстремали, але ми починаємо з малого, потихеньку підкоряючи нові вершини. Цього року нас було не мало, аж 11 чоловік. Як не крути, а чим більше учасників походу, тим складніше. Більше спорядження, більше думок і більше голодних ротів. Але приємне було в тому, що кожен в першу чергу думає про товариша, а потім вже про себе. Взаємодопомога, підтримка і повага – без цього далеко не виїдеш, навіть на суперських велах. Хоча з цим у нас проблем не було. Знайти надійні байки, навіть на таку велику команду, в цьому році не стало проблемою, адже один дзвінок в veliki.ua – прокат, який став рідним ще з минулого велопоходу – і все спорядження готово до потрібної дати. Ще й як студентам КПІ знижечку зробили 10%.
Крім того, ми розговорилися з ідейним натхненником компанії і були трошки шоковані, тим, що їхня мета не заробити якомога більше грошей, а більшою мірою зробити велосипед доступним і популярним способом пересування, зміцнити тим самим здоров’я українців.
Порада дня: випробовуйте і тренуйте себе – хто знає, куди може закинути вас життя.
Частина 3. Криві Криму.
На перший день план був подолати 60 км, але, вирушаючи із Сімферополя о другій годині дня, закрадалася думка, що це мета просто недосяжна, враховуючи, що багато хто вперше у велопоході. Але як тільки ми виїхали за межі міста, відразу ж з’явилася впевненість, що пройдемо ми ці 60 км за пару годинок. Карта показувала, що нам приблизно порівну їхати до Алушти – 30 км вгору і 30 км вниз, роздільником цих двох фаз маршруту, як нам здавалося, мало стати селище Перевальне (адже навіщо-то його так назвали). Але не тут-то було – Ангарський перевал виявився з підступом. 90% часу ми крутили і крутили педалі вгору. Тут практично немає прямих ділянок, а кожен поворот відкриває тобі нові горизонти. І на кожній зупинці доводилося нахабно брехати групі, що спуск вже “вооот-от, за тим поворотом”. І в один з таких перекурів ми виявилися праві. Побачивши знак “Затяжний спуск 9 км”, аж плакати захотілося. Одягнулися, почепили яскраві прапори КПІ та Veliki і рушили в дорогу. Плакати таки довелося – від швидкості, з якою ми мчали вниз, очі просто сльозилися. Перший день вимотав нас гарненько.
Порада дня: не здавайтеся і будьте терплячі – хто знає, може ваш затяжний спуск зовсім близько.
Частина 4. Кваліфікація. Як показав перший же ранок, швидкі збори – явно не наш коник. Незважаючи на те, що веліки були у дуже хорошому стані після агресивного першого дня, необхідно було провести щоденний ранковий техогляд. Нас було багато, а тямущий механік один. І, природно, всім хотілося його уваги. І поки звучало “Шпиль, подивися мої гальма!”, “Шпиля, у мене щось кермо не туди дивиться!”, “Шпільонок, у мене третя не включається!” … Хтось встигав не тільки спакувати речі, поїсти вівсянки, намазатися сонцезахисними кремами, але і відпочити, позасмагати або навіть почитати книгу. А Шпиль весь цей час крутив, перевіряв, підтягував … за що йому величезне спасибі.
Всього в декількох поворотах вниз від нашої стоянки ми зупинилися у Лучистому. Там ми підкріпилися і набрали водички в дорогу. Ще кілька кілометрів вниз – і ми вже прямо біля моря. Вода холодна, але нам якраз, щоб охолонути. Ну, і звичайно, ми не могли встояти перед “Пахлава медова!” І соковитими сонячногірськими чебуреками.
Перечекали спеку і вирушили в дорогу. Перший прокол і перше падіння на швидкості. Ось тут-то ми і зрозуміли, що не прогадали, взявши в прокаті всім шоломи. Швиденько замінили камеру і рушили вже до нічної стоянки. Господар будинку по сусідству люб’язно нас прихистив, поділився питною водою та сім’ю літрами свіжого молочка. Марусь приготувала смачний плов на вогнищі, топтали всі і з задоволенням.
Порада дня: пийте молоко – воно просто корисне і смачне.
Частина 5. Команда.
День третій. Ранок розпочався не дуже. Якісь лісові жителі стягнули у нас пів палки ковбаси. А далі весь день пішов на перекосяк. З самого ранку ми розділилися на дві групи, одна з яких взяла собі прізвисько “Клан пробитого колеса”. Хтось десь дуже не хотів, щоб ми їхали. За цей день у нас була рекордна кількість пробоїв – 11. Бувало й таке, що одночасно по два колеса пробивалися. А все через маленькі, але дуже неприємні сухі колючки з дерев або якісь кущі. Добре, що не полінувалися взяти ремнабор з прокату. Але з кожною аварійної зупинкою наш навик заміни камери тільки збільшувався, а час “піт-стопів” зменшувався. А поки група “Пробите колесо” збирала всі колючки на кримських серпантинах, інші хлопці швиденько дісталися до моря, їм пощастило більше. Нарешті, ввечері наступив момент возз’єднання і визначення місця нічної стоянки. Щоб поповнити запаси води і знайти відповідне містечко на ніч, ми звернулися до місцевих жителів. Ось знаєте, дивно на скільки “точно” вони визначають відстані – один говорить, що джерело води через метрів п’ятсот, друга – пояснює, що він буквально в п’яти метрах від нас. Як ви вже напевно здогадалися, табір ми знову розбивали з ліхтариками. Поставили намети, повечеряли, заклеїли всі запасні камери і в лічені хвилини вже бачили кольорові сни.
Порада дня: не жартуйте зі спорядженням і вибирайте надійний прокат. Будьте самостійні і самодостатні – хто знає, на скільки висока ймовірність поломки у велопоході, якщо ви замикаєте.
Частина 6. Вушка на маківці.
Ранок. Звучить команда “Табір підйом!”. Всі дуже стараються якнайшвидше зібратися і рушити в дорогу ще до спеки, та й нам потрібно було обов’язково в цей день доїхати до Судака, щоб частина групи змогла виїхати на наступний день до Сімферополя. На диво, дорога до Судака була досить приємною, не рахуючи зустрічного вітру. У Коктебель заїжджати не стали, занадто великий гак довелося б давати, а бажання особливо не було. Тому, до обіду ми вже були в межах міста, на сьогодні план виконали. У Судаку знову розділилися на дві групи і поїхали до моря, щоб знайти містечко позручніше, подешевше і покрасивіше. Велика частина поїхала в бік міського пляжу, а “пробите колесо” рушило в сторону Меганома. І тут, по дорозі до моря, сталося щось казкове – в самий розпал нестерпної спеки Шпиль помічає на узбіччі вивіску “Охолоджені кавуни”. Словами цього не передати, коли під палючим сонцем, крутячи педалі четвертий день ви смакуєте цей стиглий і холодненький кавун. Після трапези кожен з нас заявив, що це був самий смачний кавун в його житті, навіть сонячногірські чебуреки не потягнули такої конкуренції. Але коли ми доїхали до самого пляжу, нас чекало невелике розчарування – ціни на кемпінг і водичку були нормально так завищені. Нам пощастило, що у Марусі подружка працювала в дитячому дайвінг таборі якраз під Судаком. Добра дівчинка Марія люб’язно дала нам притулок, добротно погодувала ввечері і набрала нам питної води. На такий позитивній ноті ми і вляглися всі спати.
Порада дня: не забувайте про старих друзів – хто знає, де і коли ви можете знову зустрітися.
Частина 7. Буря.
Ранкова погода не віщувало біди. Так нам здавалося, але ми помилилися. хлопцями з хлопцями, які виїжджали вже додому і забрали у них один намет. Залишилося нас вже семеро. Повернулися в табір і почалося … Сильний дощ і вітер, який тривав майже добу. Тут-то ми і перевірили наші намети на міцність, місткість і цікавість внутрішнього дизайну. Майже цілий день довелося сидіти всередині і тільки перекрикуватися жартами з сусідніми наметами. У перервах між поривами вітру і зливи навіть встигали розвести багаття і сьорбнути чашечку-другу гарячого чайку і зіграти пару раундів в Алиас. Звичайно, ні про яку дорогу на Коктебель мови не було, тут не щоб педалі крутити, тут з намету вийти страшно було. Цілий день їли у все тому ж таборі по сусідству. Знайшли там трьох КПІ-шніц і навіть сфотографувалися з ними і нашим прапором. Загалом-то, розповідати про цей день і нічого більше.
Порада дня: обираючи похідний намет, гарненько огляньте її внутрішній дизайн – хто знає, скільки часу вам доведеться розглядати її стінки в негоду.
Частина 8. Ніч з неділі на суботу.
Ніч була дуже неспокійною – вітер свистів, дощ заливав, а холод пробирав. Лежиш в цьому спальнику і думаєш “Що я тут взагалі забув? Брррр, хоч би намет не віднесло. “Але вранці вже всі грілися на сонечку і сушили свої речі. Жоден намет не віднесло, як минулого року, так що, можна було висуватися до нашої кінцевої мети – Коктебель. Відпочилі і повні заряду бадьорості, доїхали ми знову швидко, всього за пару годинок. У Коктебелі вже підходила до кінця підготовка відкриття джаз-фестивалю, а ми тим часом підібралися майже впритул до головної сцени і знайшли там кемпінг. Тільки-тільки встигли поставити намети, як з пляжу почали доноситися звуки Ляпіса і його “Рабкора”. Виявилося, що ми самі того не знаючи, вибрали кемпінг, в якому відмінно чутно музику зі сцени фестивалю. Чудово, тепер можна насолоджуватися гарною музикою безкоштовно, та ще й не виходячи зі своїх наметів! Тут ми і провели останні два дні нашого велопоходу. В останній вечір лежимо ми в спальниках на пляжі і насолоджуємося концертом. Коктебель – дивовижне місце. Дійсно вільний простір, тут у кожного своя атмосфера. Гори, море, зірки і прекрасна музика. Це те місце, яке багато хто шукає, по істині райське. Це вартувало двох сотень кілометрів педалювання, двох діб штормової погоди і двох місяців підготовки. Коли ми складали маршрут, то й подумати не могли, як круто ми можемо його закінчити – частина мене з частотою 70 ударів на хвилину не хотіла повертатися. Ось так круто нам пощастило покататися влітку 2012-го.
Порада дня: вигадуйте мрії – хто знає, куди вони можуть вас привести.
Частина 9.
Дорога дорога нам рухом – ми каталися, дивилися, сміялися, мріяли, любили, купалися, відпочивали, слухали, посміхалися, грали і запам’ятовували. Це було незабутньо. Ще раз дякуємо всім, хто морально був з нами. Дякую veliki.ua за прокат велосипедів і аксесуарів!
Порада дня: Живи. Люби. КПІ.